НЕВИМОВНИЙ

Немає відповіді... Ехо не відповідає... Голосу немає, але все «кричить», оповите тишею... Ця мить — лише швидкоплинна мить... Нездійснені мрії, вирвані з твоїх днів... Ти йдеш шляхом, який, як тобі здається, ти обрав, але іноді тобі здається, що ти, твої думки, твої почуття десь застрягли, ти не розумієш: чому, звідки, для чого, на який термін? Ти страждаєш від невидимого, недоторканого, невидимого, незадоволеного. Тобі здається, що у тебе так мало часу. Зобов'язання стають пасткою, твої власні думки — в'язницею, твої власні почуття ведуть до нескінченного болю... Шлях, яким ти йдеш, інший, ти почуваєшся чужим, не своїм. Ти думаєш, що це напрямок життя, що ти маєш силу змінитися, але ти стоїш заціпенілий. Твоє тіло кричить від болю, нечуте... Ти хочеш покликати, але ніхто не чує. Світ стоїть перед тобою, як непроникна стіна... Тебе видно для тіней, що пропливають, світло проходить повз тебе. Коли ти дивишся глибше, ти бачиш далі, більше, ніби світ наклав на тебе свій тягар. Ніхто не чує? Що насправді? Чи чітко чути шепіт у відповідь? Пронизливий смуток, що глибоко огортає плечі, Воно спускається в серце, де згорнулася радість...